"Коаліція охочих": які країни погодилися відправити миротворців в Україну, а хто відмовився

Ідея створення так званої «коаліції охочих» для розгортання миротворчого контингенту в Україні після досягнення мирної угоди викликає широкий резонанс у світі. У центрі обговорення — не лише питання хто може направити війська, але й як буде забезпечено легітимність, мандат та механізми контролю. У матеріалі розглянемо, які держави заявили про готовність або висловили сумніви, а також які фактори впливають на прийняття рішення.

Канали ініціативи та лідери процесу

Велика Британія та Франція очолили ініціативу щодо розміщення миротворчого контингенту в Україні після досягнення мирної угоди, підписавши відповідну декларацію про наміри. Цей крок підкреслив готовність двох провідних європейських держав взяти на себе роль координаторів процесу, залучити партнерів та напрацювати початкові принципи мандату. Водночас важливо розуміти, що практичне розгортання контингенту вимагатиме міжнародних консультацій, згоди в Раді Безпеки ООН або альтернативних форматів легітимізації, а також чітких правил застосування сили та забезпечення безпеки миротворців.

Хто висловив готовність і на яких умовах

До потенційних учасників такої коаліції відносять ряд країн, які вже заявляли про політичну підтримку і готовність розглянути можливість участі. Серед них часто називають Польщу, Канада, кілька країн Балтії, а також держави Скандинавії. Водночас готовність може бути умовною: багато держав підкреслюють необхідність чітко визначеного мандату, безпечних коридорів для миротворців, гарантій від повоєнних сторін та механізмів контролю за дотриманням прав людини.

Країни, що розглядають участь, як правило, виступають за багатонаціональний склад контингенту з акцентом на нейтральні формування, інженерно-логістичні підрозділи, медичну підтримку та контрбатарейну розвідку в полі, мінімізуючи пряму участь у бойових діях. Для багатьох кандидатів ключовим є питання підпорядкування та командування: чи буде це місія під егідою ООН, регіональної організації чи ad hoc коаліції, і які будуть строки та умови виведення.

Хто вагався або відмовився і чому

Не всі країни готові одразу підтримати ідею відправлення миротворців. Частина держав висловила сумніви або відмову через геополітичні ризики, внутрішнє громадське опір чи правові обмеження. Так, деякі держави-члени ЄС та інші партнери побоюються ескалації, ескортування повоєнних репресій або втягування у тривалі операції без чіткої перспективи стабілізації. Інші (зокрема ті, хто має стратегічні зв'язки з протилежними сторонами конфлікту) можуть відмовитися, аби не загострювати відносини з державами, які виступають проти місії.

Крім того, позиція постійних членів Ради Безпеки ООН є визначальною: в разі вето з боку будь-кого з них легітимність миротворчої операції під егідою ООН опиняється під загрозою. Тому ініціатори змушені шукати компроміси — наприклад, миротворчі формати на базі регіональних об’єднань або багатонаціональні підрозділи під спільним командуванням без формальної резолюції ООН.

Ключові фактори, які впливають на рішення держав: оцінка ризиків для особового складу, економічні витрати, політична підтримка у власних парламентів та суспільстві, а також гарантії безпеки під час розгортання. Для багатьох країн важливо, щоб місія мала чітко визначені цілі — забезпечення безпеки цивільного населення, супровід гуманітарних коридорів, демілітаризація певних зон — і план виходу.

Додатково слід врахувати питання взаємодії з місцевими силами: чи будуть миротворці навчати та підтримувати українські формування, чи лише патрулюватимуть і контролюватимуть дотримання режиму припинення вогню. Відповідь на це визначає і склад підрозділів — бойові батальйони, сили безпеки, саперні групи, медичні бригади тощо.

У підсумку, ідея «коаліції охочих» відображає прагнення міжнародної спільноти сприяти стабілізації та відновленню миру, але її реалізація залежить від багатьох змінних. До практичного розгортання потрібні політична воля, гарантії безпеки, чіткий мандат та злагоджена логістика. Поки що ключові ініціатори формують основу для переговорів і пошуку партнерів, одночасно працюючи над тим, щоб мінімізувати ризики для цивільного населення і самих миротворців.

Надалі важливо відстежувати офіційні заяви урядів, документи конференцій та рішення міжнародних організацій — лише вони можуть надати остаточну картину того, які саме держави увійдуть до складу місії, в якому обсязі і на яких умовах. Для суспільного діалогу ключовими залишаються прозорість процесу, дотримання міжнародного права та коригування планів у відповідь на зміну безпекової ситуації.